Мораторій на відчуження земельних часток (паїв) був запроваджений з прийняттям 18.01.2001 Закону України «Про угоди щодо відчуження земельної частки (паю)». Закон забороняв відчужувати земельні частки (паї), «крім передачі їх у спадщину та при викупі земельних ділянок для державних і громадських потреб». Мораторій мав діяти «до врегулювання порядку реалізації прав громадян і юридичних осіб на земельну частку (пай) Земельним кодексом України».
Втім, з прийняттям нового Земельного кодексу України (далі – ЗК України) 25.10.2001 року мораторій не був знятий. Навпаки, п. 15 Розділу Х «Перехідні положення» ЗК України заборонив відчуження не лише земельних часток (паїв), а й земельних ділянок «для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва». Заборона мала діяти до 1 січня 2005 року, проте Законом від 06.10.2004 року Верховна Рада продовжила мораторій до 1 січня 2007 року.
Законом України «Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо заборони продажу земель сільськогосподарського призначення до прийняття відповідних законодавчих актів» від 19.12.2006 року мораторій було продовжено до 01.01.2008 року, проте, оскільки Верховній Раді України довелося долати вето Президента України, Закон набув чинності лише 13.01.2008 року (з моменту його офіційного опублікування), тобто у період з 01.01.2008 по 13.01.2008 мораторій не діяв.
Законом від 28.12.2008 року «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» мораторій фактично було зроблено безстроковим, його строк було продовжено «до набрання чинності законами України про державний земельний кадастр та про ринок земель». Хоча Рішенням Конституційного Суду № 10-рп/2008 від 22.05.2008 відповідні зміни були визнані неконституційними і з цього моменту втратили чинність, вже Законом від 03.06.2008 вони були внесені знову, причому, відповідно до п. 1 розділу II «Прикінцеві положення» Закону цим нормам було фактично надано зворотної сили – вони мають застосовуватися «з дня втрати чинності відповідними положеннями розділу II Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України», тобто з 22.05.2008 року.
На даний час положення про мораторій сформульовані таким чином (п. 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України):
«15. До набрання чинності законами України про державний земельний кадастр та про ринок земель не допускається:
а) купівля-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб;
б) купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб.
Купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами "а" та "б" цього пункту, запроваджується за умови набрання чинності законами України про державний земельний кадастр та про ринок земель, визначивши особливості обігу земель державної та комунальної власності і земель товарного сільськогосподарського виробництва.
Угоди (у тому числі довіреності), укладені під час дії заборони на купівлю-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами "а" та "б" цього пункту, в частині їх купівлі-продажу та іншим способом відчуження, а так само в частині передачі прав на відчуження цих земельних ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє є недійсними з моменту їх укладення (посвідчення).»
Нарешті, п. 12 Закону України від 31 жовтня 2008 року № 639-VI сфера заборона на відчуження земель (у формі продажу) була ще більш розширена. Пунктом 12 розділу ІІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про першочергові заходи щодо запобігання негативним наслідкам фінансової кризи та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 31 жовтня 2008 року № 639-VI встановлена заборона на відчуження усіх без винятку земель сільськогосподарського призначення:
«12. Передбачити заборону на продаж земель сільськогосподарського призначення до 1 січня 2010 року.»
Таким чином, шляхом прийняття низки законодавчих актів держава Україна ще починаючи з 10.02.2001 року (дата набрання чинності Законом від 18.01.2001 року) позбавила власників земельних часток (паїв) права розпорядження ними. Аналогічна заборона щодо власників окремих різновидів земельних ділянок сільськогосподарського призначення діє з 01.01.2002 року (дата набрання чинності Земельним кодексом України), в подальшому вона була поширена на всіх власників земельних ділянок сільськогосподарського призначення.
Хоча заборона начебто має тимчасовий характер, визначити момент, коли вона буде знята (і чи буде вона знята взагалі), неможливо.
Обмеження чи навіть позбавлення власників можливості розпоряджатися їхніми земельними ділянками насправді фактично в багатьох випадках означає позбавлення власника більшої частини благ, які могло б принести йому здійснення права власності. Саме це матиме місце, наприклад, тоді, коли особа володіє невеликою за площею ділянкою сільськогосподарського призначення, яку економічно недоцільно використовувати за цільовим призначенням. Середній розмір земельної частки (паю) в Україні складає 4 га. У той же час, наприклад, за даними вчених Інституту аграрної економіки, оптимальний розмір; наприклад, господарства зернового та зерново-буряківничого напрямів визначається на рівні 300-400 гектарів, а при розмірі фермерського господарства у 55 гектарів тваринництво у ньому буде збитковим [1]. Можна сперечатися про конкретний розмір економічно рентабельного фермерського господарства, але те, що цей розмір більший від 4 га – безсумнівно.
Схожа ситуація буде у випадку, коли особа через похилий вік (більшість власників земельних часток (паїв) – пенсіонери) не здатна сама обробляти землі сільськогосподарського призначення. У таких випадках заборона продати земельну ділянку означає, що від свого майна – земельної ділянки – власник не може отримати нормального економічного ефекту. Слід зважати, що у сучасних умовах здача земельної ділянки в оренду не може компенсувати втрат від неможливості продати земельну ділянку, оскільки ставки орендної плати є мізерними. За офіційними даними Державного комітету України із земельних ресурсів, упродовж І кварталу 2009 року укладено 4559,3 тис. договорів оренди земельної частки (паю), з яких більшість – 3099,6 тис. (68 %) з розміром орендної плати від 1,5% до 3% [2]. Порівняймо цифру 1,5-3,0 % із процентними ставками банків за строковими депозитами фізичних осіб: за даними НБУ України, за депозитами в національній валюті вони складають 20,3 % [3]. Основною причиною мізерних ставок по оренді земель сільськогосподарського призначення якраз і є мораторій на відчуження земель сільськогосподарського призначення. Отже, встановлення мораторію призвело до заподіяння власникам земельних ділянок сільськогосподарського призначення значних матеріальних збитків, які, в принципі, можливо обчислити і довести. Проте найголовніше все-таки те, що мораторій вихолощує саму сутність права власності, не дозволяючи не лише розпорядитися, а і взагалі отримати нормальний економічний ефект від земельної ділянки (земельної частки (паю)).
Враховуючи викладене, заборона на відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення та земельних часток паїв має бути визнана «позбавленням власності» в розумінні § 1 ст. 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифікована Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР). При цьому у даному випадку «позбавлення власності» відбувається з порушенням вимог, що висуваються даною статтею: відчуження відбувається не в інтересах суспільства, без будь-якого відшкодування та не «на умовах, передбачених законом», оскільки відповідний закон суперечить Конституції України, а саме, її ст.ст. 22, яка забороняє при прийнятті нових законів (внесенні змін до існуючих законів) звужувати зміст та обсяг існуючих прав і свобод.
В свою чергу, ст. 41 Конституції України допускає примусове відчуження об'єктів права приватної власності «лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості». Встановлення мораторію не відповідає умовам правомірності примусового відчуження.
По-перше, заборона стосується більш як шести мільйонів власників земельних ділянок, виділених в рахунок земельних часток (паїв) та інших власників земель сільськогосподарського призначення, тобто не може розглядатися як «виняток».
По-друге, заборона не лише не обумовлена «мотивами суспільної необхідності», а взагалі, на наш погляд, позбавлена будь-якого раціонального обґрунтування, є свавільною, що у правовій державі, якою проголошено Україну (ст. 1), є неприпустимим. Стверджується, що мораторій перешкоджає обезземеленню сучасних українських селян. Але насправді мораторій породив ситуацію, від якої він начебто покликаний був врятувати: замість усунення загрози втрати власності він сам призвів до такої втрати. Мораторій перешкоджає оптимізації структури сільськогосподарського землекористування. Дрібну земельну ділянку (ще раз нагадаємо, що середній розмір земельної частки (паю) – 4 га) неможливо обробляти із застосуванням прогресивних агротехнологій. В межах колишнього цілого поля сівозміни розташовано 20 і більше земельних ділянок різного правового режиму. В таких умовах ні про які сівозміни, ні про яке відтворення родючості ґрунтів говорити не варто. Надмірне подрібнення земельних ділянок сільськогосподарського призначення (парцеляція) призводить до неощадливого та нераціонального використання земель через натуралізацію виробництва, зниження продуктивності угідь, перешкоджає залученню інвестицій в агропромисловий комплекс (за умови існування мораторію неможливе залучення кредиту під іпотеку), заблокований перерозподіл земель на користь більш ефективних власників, отримання від земельної ділянки повної віддачі.
По-третє, не лише «попереднього повного», а і будь-якого відшкодування для власників земельних ділянок та земельних часток (паїв) не передбачено. Між тим, їхні втрати є значними (див. хоча б сказане вище про майже 20-відсоткову різницю між ставками орендної плати та ставками за депозитами фізичних осіб). У правовій державі не можна відібрати в особи якесь благо і нічого не дати натомість.
Хоча у ст. 41 Конституції України мова йде про «відчуження об’єктів права приватної власності» (виділення додане), на наш погляд, існують всі підстави для розширеного тлумачення даного положення і для застосування гарантій, передбачених ч. 5 ст. 41, також і до ситуацій, коли формально об’єкт не відчужується, власник титулу не позбавляється, проте право власності зазнає таких обмежень, що позбавляють власника можливості користуватися благами, які надає право власності, зокрема, отримувати він нього економічний ефект.
За таких умов існують всі підстави для захисту права власності, порушеного мораторієм, шляхом звернення до Європейського суду з прав людини.
Варто наголосити, що у ситуації із мораторієм потенційному заявникові непотрібно вичерпувати т.зв. національні засоби захисту (звертатися до суду і проходити всі судові інстанції), оскільки ефективних засобів захисту у випадку прийняття закону, що прямо передбачає положення, яке не відповідає Конвенції, в Україні просто немає.
Крім того, оскільки ситуація із мораторієм є триваючою, щодо неї з високим ступнем вірогідності судом не буде застосований 6-місячний строк, яким обмежується можливість звернення у випадку порушення прав, передбачених Конвенцією (див., наприклад, рішення Європейського суду з прав людини від 18.12.1996 року у справах Loizidou v. Turkey (§ 41 та ін.), Urbárska Obec Trenčianske Biskupice v. Slovakia (§§ 93-94), Hutten-Czapska v. Poland (§§ 152-153).
В усякому разі, 6-місячний строк не буде застосовуватися у ситуаціях, коли особа набула право на земельну частку (пай) або земельну ділянку, на яку поширюється мораторій, протягом останніх шести місяців (перед зверненням до Європейського суду з прав людини).
Таким чином, вважаємо, що шанси на захист прав будь-якого власника земельної ділянки або земельної частки (паю), що підпадають під дію мораторію, передбаченого п. 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України, у Європейському суді з прав людини є дуже значними.
|
0